Детальний перегляд

Золота осінь розфарбувала ліс у яскраві кольори. На старій галявині біля високого дуба зустрілися двоє друзів — білочка Рудка та їжачок Колючка. Рудка стрімко стрибала з гілки на гілку, а Колючка неквапливо шурхотів опалим листям під деревом.

— Привіт, Колючко! — гукнула Рудка, тримаючи в лапках великий стиглий горіх. — Ти чому такий повільний сьогодні? Осінь вже минає, треба поспішати, стільки справ навколо!

Їжачок зупинився, підняв свій маленький носик і лагідно посміхнувся:
— Привіт, Рудко. Куди ж мені поспішати? Я якраз займаюся найважливішою справою — готуюся до зими.
— О, і я готуюся! — весело відповіла білочка, спускаючись на нижню гілку. — Осінь — це найгарячіша пора. Хочеш, розкажу, як ми, білки, чекаємо на холоди?
— Звісно, розкажи, — погодився їжачок і вмостився на м’якому моху.
— По-перше, я повністю змінила свій гардероб! — похвалилася Рудка, крутячи хвостиком. — Моя літня руда шубка стала густішою та перефарбувалася в сірий колір. Так мене взимку не помітять хижаки серед голих гілок. По-друге, я вже місяць збираю запаси. Моя комора в дуплі забита до стелі: там є лісові горіхи, жолуді та смачне насіння з шишок. А ще я сушу гриби на гілочках дерев. Взимку, коли буде сильний мороз, я закрию вхід до дупла мохом, кутатимуся в теплий хвостик і гризтиму горішки. Мені зимовий голод не страшний!
Їжачок уважно вислухав подругу, похитав головою і сказав:
— Яка ж ти працьовита, Рудко! А у нас, їжаків, усе зовсім інакше. Мені не потрібні комори з горіхами.
— Як це? — здивувалася білочка, спустившись на землю. — А що ж ти їстимеш, коли випаде сніг?
— Нічого, — посміхнувся Колючка. — Моя головна підготовка — це добре поїсти зараз, восени. Я шукаю жучків, личинок та стиглі лісові ягоди, щоб накопичити багато підшкірного жиру. Він грітиме мене всю зиму. А замість дупла я шукаю глибоку нірку під корінням дерев або купою хмизу. Зараз я збираю сухе листя та м’який мох, щоб зробити своє ліжко теплим і затишним.
— І що потім? — затамувавши подих, запитала білочка.
— А потім, коли вдарять перші справжні морози, я згорнуся клубочком у своїй теплій нірці й засну солодким сном аж до самої весни. Моє серце б’ється взимку дуже повільно, і мені не потрібно прокидатися, щоб поїсти. Я просто просплю всі хуртовини, а прокинуся вже тоді, коли пригріє весняне сонечко і розтане сніг.
— Ого, спати всю зиму — це справжнє диво! — захоплено вигукнула Рудка. — Виходить, ми обоє готові до холодів, хоч і робимо це зовсім по-різному.
Їжачок солодко позіхнув і лагідно подивився на подругу:
— Так, Рудко. Ну що ж, мені час бігти, бо очі вже самі закриваються, а нірку ще треба вкрити останнім листям. До зустрічі навесні! Бережи себе в морози.
— До зустрічі навесні, Колючко! — весело відповіла білочка, змахнувши пухнастим хвостом. — Нехай тобі насняться найсолодші сни. А як прокинешся — одразу біжи до мого дупла, святкуватимемо прихід тепла!

Друзі тепло посміхнулися один одному на прощання. Білочка стрімко пострибала вгору ховати свій останній горішок, а їжачок поніс на голках золоте листячко до зимової колиски, знаючи, що попереду на них чекає довгий сон і радісна весняна зустріч.